[про]ти

Ти як літній спогад в перший день осені.
Ти як мандрівка в країну, про яку тепло думати.
Ти як запах смаженої кави, який спокушає її випити.
Ти як свіжий фонтан у місті мого вічного літа.
Ти як вічний двигун мого тимчасового серця.
Ти як дагеротипна фотографія короткої миті.
Ти як той, кого я ще не бачила, але вже знаю.
Ти як остання сторінка першої книжки.
Ти як основний акорд моєї пісні.
Ти як п'ята струна скрипки з найчистішою квінтою поміж.
Ти як форма і суть її змісту.
Ти як індивідуальний трансцендент.
Ти як стиснутий всесвіт в зернині.
Ти як ніколи і назавжди.
Хто ти?

сірі

Він похапцем докурював другу сигаретку, щоб знову піти всередину. я допивала холодну каву, щоб вона не стала теплою. Лід давно розтанув, краплі поту на його чолі не трималися і починали легенько повзти додолу.

Його сірі очі бачили смерть. І багато болю. Ми говорили про мрії. І про те, що вони досяжні. Ми говорили про людей. І про те, що вони однакові. Його сірі очі такі нетипові.

Він вірить у все. Навіть в те, що я пам'ятаю, як ми танцювали. Він пише книжку. Він пише пісні. Він пише повідомлення. Він дивиться сірими очима. Він ними говорить.

 І мені пора. 

Помаранчева Дівчинка

Вона має від нього дитину.
Маленьку, кучеряву і допитливу. І я тисячі разів уявляла як ми стаємо друзями. Як бачимося в тому великому місті, ділимося проблемами, базікаємо рідною, критикуємо нове чтиво. Бо я ж перечитала всі її проби пера. Вона неймовірна. Тобто дуже справжня. Така, яку б я хотіла мати опліч.
Бо я навіть уявляла як ми зустрілися випадково серед мільйонів них, як одного разу вона зустріла одну дівчину в метро. Але не мене. Особливо шукала її, коли була там. Бо знала: коли поїду туди, обов'язково їй напишу, знайду, зустріну.
Але її історія справжня, а моя фейкова. Її історія - сюжет добротної книжки, а моя - дорога обкладинка дешевого журналу.
І вона, мабуть, єдине, чого б я не хотіла позбутися з цієї історії.
Може колись, одного дня. Перетнемося. Вона ж на моєму перетині. Помаранчева Юля.

ММХ [ мій міжнародний холодильник]

Незвично і сумно мати в холодильнику кожен овоч, фрукт, продукт іншого походження.


Сир французький. Такий французький. Трикутно гострий і покритий плісінню. Не хочу мати справи з трикутниками, окрім як сир і купальник triangl

Манго пакистанське. М'яке і ніжне. Соковите. Скромне. Дешеве. Доступне. Не проїдається.

Новозеландське масло. Називається "якір". Смачне-смачне. Ніби опустило свій якір в дитинство і витягнули трохи смаку звідти.

Американське яблуко. Ідеальне. Марковане. Блискуче. Як американська усмішка. Смачне? Штучне.

Індійські банани. Трансцендентні.

Голандські помідори. Смачні, якісні, дорогі.

Іранські огірки. Напівсмачні. Худі. Інколи трохи підсохлі. Нещасні. Дешеві.

Австралійська капуста. Смачна, далека, біла.

Турецькі сухофрукти. Налиті смаком і сонцем, гарні, лискучі, соковиті. Сильний і справжній їх смак, аж хочеться йому повірити.

Йогурт Місцевий. Знежирений, загущений, без солі чи цукру. Чистий і прямий на смак.

Знаєш, коли я думаю про країни, з яких вони приїхали, мені згадуються мої дні там, або ж люди.

А, ще є персик. Я не знаю який він. Він з України.

і

І він знов приїде
І буде цілувати руки
І клястися
І клястися
І ми будемо темпераментно сваритися

І.....

І все буде тільки так як має бути

сметана

Сметана.

Люба Мирославівна Сметана.

вона взяла мене за ученицю, коли ніхто не хотів за це братися. бо ж я була переростком. бо ж я прийшла записуватися в музичну 1 грудня.

сьогодні прийшла до неї попрощатися

вона принесла цукерки, а я індійські подарунки.

слухала мене, розповідала про себе.

між нами - три покоління і десятки років.

але суть не в тому

людина, що збудувала мене як особистість

що в мою свідомість втиснула безмежний світ музики

вона неймовірна і геніальна, чутлива і душевна. вона - уособлення справжньої жінки у всіх її аспектах і проявах

тримала мою руку, обіймала і бажала щастя

нехай буде щасливою

а я ще приїду

2009

Хвилі

В руках книжка

В телефоні ти

На обкладинці Темза під Вестмінтером Клода Моне

На човні ти плаваєш десь під Лондоном

Всередині щось написала Вірджинія Вулф 

В воцапі щось написав ти

В житті Хвилі. Трімурті. Тріада. Триєдність. Хвилі як книга, що Моне на її обкладинці. Хвилі як рефлексія оказіональних припливів і відпливів. Хвилі як часові відтинки, що ведуть мій зворотній відлік

присмак чаю

захотіла чаю. чорного
прийшла на кухню з кімнати. а мама з роботи
було пізно
я була зла, а вона спокійна-спокійна
каже: давай я заварю, а ти йди

мама зірвала три пелюстки троянди і кинула в чай
він був пахучий і смачний

вже настав ранок. є той самий чай і троянди
але мені чомусь так невимовно сумно

бо його не повторити. присмак чаю, в який маминою рукою покладено три пелюстки троянди

про зворотній відлік

я бачу зворотній відлік
від нього утворюється страх, що провокує викид адреналіну в кров, від якого  хочеться стрибати радісно
здається, тепер я розумію, чому природою влаштовано так, щоб багато речей ми краще не знали заздалегідь

але хіба це заздалегідь? мій час дає крок назад у формі зворотнього відліку. та це лише для того, щоб ривок перед стартом був потужніший

надлишок смаку вбиває смак

вмій вчасно зупинятися
не перенасичуйся
відчувай час
зауважуй деталі
смакуй


живи, трясця!

але не забувай, що надлишок смаку вбиває смак

про егоїстів

ми називаємо їх егоїстами. і робимо це навіть трохи зневажливо. бо він любить тільки себе, зважає тільки на себе, свої інтереси в нього на першому місці.
і знаєте що, друзі?
і правильно!
і йому не треба знати що таке психосоматика і як пояснити ту чи іншу болячку. бо в них його нема! бо він вміє себе любити. і цінувати.

а ми кажемо "егоїсти" і продовжуємо себе їсти.

моя історія про неї

поки я пишу те, що мушу, можете почитати те, що не мушу, але пишу

[In]sane Viola[tion]

уяви драконів

є такі моменти, в які ти вмієш знаходити відповіді. не треба входити в стан холотропу чи медитації. просто зловити момент.
з музикою так є.
уяви драконів. вони співають про Амстердам. знову уяви драконів. тепер вони кажуть, що тут надто радіоактивно. брешуть :) бо на той раз ми гнали свого прокатного арабського автомобіля  в горах Кавказу. і радіо поводилось пасивно. а ти казав, що дуже любиш уявляти драконів. дівчатка співали Шакіру на задньому сидінні. ми рухалися до нічного міста в вогнях. я втомлено тицяла не на ту вулицю на карті і ми кружляли ще хвилин 15.
в той вечір все починалося. а щось і закінчувалося.
 і я уявляла драконів. тоді вони казали, що треба в Амстердам. і просили пробачити брехню.
 уявні дракони мені розповіли про Амстердам тоді, коли ти збирав там урожай. він був останній. далі наступить голод. ти знав? а мені розказали дракони.

і тут саме зараз він мені співає з того ж Амстердама, що Ah la la la la la la life is wonderful. вірити?

то були риби

що колись наплакали всі моря і океани. тому вони солоні

не пташка

Ти казав my little bird, коли ми літали набережною на твоїй машині.
Ти казав пташка, коли ми дивилися з гори, як нічне місто запалює свої вогники і множить їх на два в воді.
Ти казав моя пташка, коли попутний вітер обіймав море, яке обіймало човник, де ти обіймав мене.

Вода, чуєш, вода всюди!

То чому ти не знав, що не пташка я, а риба...?

скандинавський наречений

прийшов до мене уві сні. скромний, красивий і впевнений. 

і сказав: я прийшов по тебе

я: але ж ти мене не знаєш

він: але я знаю, що ти мені потрібна

я дивилася на нього, скромного, красивого і впевненого. усміхалася. не вірила собі. але вірила йому.

але знову нізвідки з'явився ти і все зіпсув. паскуда.

ДД: дилема дня

на Сихові нині був КВН.  23 команди з різних міст західної України. було смішно, було ні.

але дилема не в тому!

після  останнього виступу, шановне журі повинно було виголосити список команд, що пройшли в півфінал. це ще 3 хвилини безцінного часу публіки, якого в неї, звісно ж, в недільний вечір з купленим на оказію квитком, зовсім нема. тому півзалу піднімається і виходить. крапка.

і ось вона, дилема!

хто більший рагуль: ті , що вийшли до завершення, чи ті, що жували горішки з пивом і накидали сміття під ноги, але сиділи до кінця?

запáх твій зáпах

Все пахне. Має свій запах.

Мама усміхалася, дивлячись на мене 5-річну, що їй розповідала про те, що хата кожної сім'ї, в яку ми приходимо, має свій запах. Запах створює образи.
А ще пахнуть спогади. Чи люди, що їх наповнюють чи ними стають.

Але це не парфум чи пральний порошок, мило і крем.
Це людина. Що Одягнула вище перелічене як компонент запаху.

Інколи йду містом, і раптом мене ловить нота чийогось запаху. Забуваю про що говорила і думала, бо та нота [мо]ментально переміщує в спогад.

Лягаю спати. Розпускаю коси. Мої кучері розпадаються на плечах. Отримавши волю, війнули мені запахом. І я не можу його ідентифікувати! Натомість згадую як ти пахнув щоразу, коли хотів більшого. Або ти, що парфумив мені шаль своїм ароматом, щоб він ходив зі мною, коли ти далеко. Чи ти, що останні краплі витискав, щоб хоч трохи бути схожим на нього, коли я сказала, що мені той запах нагадує. Чи ти, що обіймав мене міцно, і, багатословлячи про красу мого запаху, залишав на мені свій, тисячами мурашок рознесений до кожної клітинки мого тіла. Чи ти, що вбирав мій в руки, бо ти так його просив, що я залишила тобі флакончик. Чи навіть ти і ти, що пахнув таким бездумно свіжим заворожуюче високим доступно-неприступним і розумним запахом, що змушувало мої очі закриватися, а ніздрі розширюватися; і не пахнув зовсім, бо твій запах складався в основному з його відсутності, але своєю присутністю дозволяв мені внюхуватися в нього до ранку.

То чим мені запахло щойно? То були всі ви, що пахли мною. В запаху, що належить мені, але не пахне мною.

Можна не користуватися порошком,милом, кремом  і парфумами. Але пахнути.

Бо кожен досвід пахне.

ще трошки

Ще трошки і я забуду яке на смак  морозиво, що так схоже не каймак.

Ще трошки і емоції покинуть твій образ як їх негативний подразник.

Ще трошки і почнеться новий рік.

Ще трошки і того повідомлення стане не видно.

Погано - що постійно чекаю.
Добре - що вірю, що ще трошки.

моделі

Ви бачили фільм Inception з ДіКапріо? От і я будую моделі. В голові. Але часто постачальники будматеріалів - критично ненадійні люди. І мої моделі стають непридатними руїнами. То складний процес.

Це як  оболонки, що вже отримали шанс на існування, але ніхто не знає чого і кому не вистачило, щоб вони перемістилося в світ, де їм мало бути місце.

Воно то все людське. Минає, тобто. Лиш одне зле. Те, що моделі залишаються в Чорному Портфоліо, яке щоразу приходиться переглядати, коли подаєш на нову позицію

про платівки

Ірина Францівна плавно переводила уроки сольфеджіо в музлітературні. І ми, п'ятеро її учнів, щопонеділка, коли всі нормальні діти дивилися мультики чи гасали з друзями в двориках, уважно спостерігали, як львівська пані дуже польського походження, покінчивши з домінатсепт та квартсекстакордами (отой "секс" в акорді завжди усміхав чоловічу сторону нашого підліткового класу), витягає старого складного грамофона, дістає платівку, потім теракотову шматинку і тре. спершу поверхню, потім платівку. потім налаштовує голку і швидкість її дряпу платівкою. то була не частина уроку і навіть не церемонія. то був процес!
ви чули коли-небудь, як звучить стара платівка? інколи мені забувалося в голові про класику, яку я мала вчувати між рипу і потріскування голки на вінілі. і ніхто з дітей не створював шуму. може, тому, що його в достатній кількості створював той Агрегат. а може тому, що я не помічала його. тобто нічого, окрім однієї деталі.

я чула який він нерівний, той видобутий з вінілу звук.
нерівність так дратувала, що виходом було або крикнути або зануритися в думки настільки, що в тій же нерівності я починала бачити її суть. я дивилася на Францівну і бачила, що вона хоче жити в Польщі зі своїм кавалером. я дивилася на того свого одногрупника-єгову і бачила, що він хоче піти. з уроку, з музичної, з себе. і на його молодшого брата-посміхасика, який нічого не хоче. його роль - бути посміхасиком. на Богдана, шрам розірваної губи якого назавжди поселив на його обличчі запитальний слід, який дзеркалив в очах. тоді мене знову починав витягати той огидно викривлений голкою по вінілі звук.

якщо прийдеться колись це почути - благаю, затуліть вуха. він кличе бачити мінорне. та й взагалі, затуляйте вуха, коли валить фальш.

і крутіть платівку свого життя рівно. так, щоб голка не зіскакувала і не створювала шуму. а лише чистий звук.

Big Bo

Я впізнала тебе ще з ескалатора, що підіймав мене в зал очікування внутрішніх рейсів. Ти сидів такий великий і смішний в тій шапці. Нас чекав політ в столицю. А потім в ще одну. В літаку нам попалися полярні місця А-F. І нікого поміж. Ти виглядав дуже безтурботним, хоч тепер я знаю, що то було не так. А я намагалася запакувати всі трабли, які завжди ясно читабельні на виразі мого обличчя, в маленьку коробочку і залишити її десь понад хмарами. Я читала. З твого полюсу почулося моє ім'я. Я повернула голову - ти усміхнувся і кинув мені цукерку. Я усміхнулася. Тоді я зрозуміла, що ти крутий чувак!
Тримайся там, Фаш! І Карабах і Грузія біля твоїх ніг! І Путін все ще х**ло:) і вибач! наступного разу я обов'язково вислухаю ту історію про москаля. В ідеалі десь в Яремче :)
Попутного вітру на кавказьких дорогах! Слава Україні!

бо не існує ідеального світу

Бо не існує ідеального світу.
Де ти живеш не в холодній країні, а тій, що поруч.
Де не я за тобою, чи ти за мною, а ми разом.
Де жоден з вас не виявився б паскудою.

Бо наш світ той, де мама полюбила тата, а не тих кращих, що були до нього.
Де я для тебе красива, а для себе - купка недоліків.
Де жодного ходу наперед невідомо, а я продовжую спотикатися.

Де... Де?

Аеропортове 2

До твого відльоту залишалося 2 години. Таксі чекало на задощеній східній вулиці, ти щось заклопотано шукав в рюкзаку. Всі довкола метушилися. Ти обняв мене сонну. Було сумно. Невимовно. Я змогла лише встати навшпиньки, щоб ти поцілував мене востаннє і вимовити тільки те, що заплачу, коли ти поїдеш.
А ти приклав великі пальці до кутиків моїх губ і розтягнув їх в усмішку. І сказав, що хочеш, щоб вона там залишалася.


Ти одягнув мені усмішку. Спершу на обличчя, а тепер і на спогад

Мандрівка

Мандрівка передбачає дорогу. Дорога передбачає її спосіб. Ти можеш полетіти. А як не полетіти, то попливти. Але літати і плавати треба вміти. Тому ти можеш поїхати. Якщо вже винайшов своє колесо. А як ні, то іди. Але може не стати сили і терпіння.

Так от, бувають такі мандрівки, мандрівки життя. В них ти летиш, пливеш і їдеш. Так було в моїй Індії. Так буде в моєму житті.

Аеропортове

Ми їхали в аеропорт. Ти тримав мою руку. Ми говорили про політики наших двох країн третьою мовою. Ти мені співав, а я просила бути обачнішим на дорозі.  Ти усміхався, цілував і запевняв, що нема за що хвилюватися. І далі співав. Потім ти сказав, що часто береш з собою кілька жакетів, бо не можеш вибрати одразу.

Тоді я сміялася. А зараз думаю: може це було не про жакети?

гра "Змії та драбини"

"Кожна гра має свою мораль; а гра "Змії та драбини" як жодне інше заняття, виявляє одвічну правду: на кожну драбину, яку ви подолали, припадає змія, що чекає ось-ось, за рогом; і за кожною змією вас чекає якась драбина - як винагорода. Але тут криється більше, ніж може здаватися на перший погляд, не просто правила батога і пряника; бо гра передбачає неодмінну двоїстість речей, дуалізм злетів і падінь, добра і зла; тверда раціональність драбини компенсує магічну звинність змії; у протистоянні людини і змії ми можемо бачити метафору всіх мислимих протилежностей: Альфа і Омега, батько і мати... але я в дуже ранньому віці зауважив, що грі бракує одного важливого наміру, а саме - застосування двозначности, оскільки можна звалитися додолу з драбини, і піднестися до найвищого тріумфу завдяки зміїній отруті...
Змія може прийняти безліч несподіваних форм. 
Але на кожну драбину припадає змія. І на кожну змію припадає драбина."

Салман Рушді "Опівнічні Діти"

зіграємо?

коли люди інакші?

тоді, коли їх по двоє

в автобусі їх було двоє. один був її сином, другий мав той самий діагноз з народження, що і я
в центрі двічі перетнулися з нею на двох вулицях
двічі притворництво, що двічі не знайомі
дві дівчинки були близнятками
а ще дві - красивими
з двома пакетами овочів
двічі не поклала огірок в салат
дві розетки працювали, коли пробки вибило


зарядне згоріло, а телефон вижив.
світла не було, я прийняла душ зі свічкою.

вітер в голові

вітри моєї голови жорстокі. вони дмуть поволі і видається, що тебе огортає теплом. інколи їх можна сплутати з вітрами надій чи навіть вітрами змін. але це омана. це жорстокі обурливо облудливі вітри.

коли я сиджу на березі свого маленького, нікому невідомого океану, будую піщані замки, вони прилітають і без мого дозволу починають їх поволі роздувати. вони руйнують те, що їм не належить. те моє цінне, що для них не має жодного значення. вони непомітно видувають мені з-під ніг опору і я падаю. в рани на колінах набивається пісок і я довго вимиваю його звідти сльозами. бо морський пісок не піде за прісною водою.
а ті далі кружляють і далі огортають теплом і оманою, видуваючи те, що їм не належить.

але все так не буде. колись з моєї голови їх видує вітер, що константно крутитиме млини моєї свідомості.

пустопорожні вітри могли робити зі мною все, що їм заманеться. але вони підуть. бо не зуміли головного: скористатися законом збереження енергії.

феномени моєї голови

я плутаю на письмі букви б і д
мені однаково звучать назви міст Ужгород і Чернівці
і прізвища Ніцше і Фрейд
я не розрізняю вправо і вліво, і правильно можу показати напрямок тільки рукою

це не означає, що так завжди. але, щоб правильно сказати, перед цими штуками мені треба задумуватися і сконцентруватися, хоч так би не мало бути.

чому так сталося? бо колись я навмисне переставила ручку з лівої руки в праву.

речі і люди

в мене був механічний олівець

мама подарувала

знайшла його і подарувала мені

ну і був він в мене років 10. бездоганний пишучий предмет!

якщо б колись мене спитали про річ, до якої я прив'язана - я б відповіла: мій синій механічний олівець!

одного разу він загубився. то був шок для 3-курсниці Роксолани! але виявилося, що його ненавмисне взяла однокурсниця і він знову належав мені.

потім він пропав по-справжньому. пропав і взяв з собою всі ручки, фломастери і олівці. а разом з ним пропала й та прив'язаність. нема більше моєї прив'язаності до речей. крапка.

так от, тенденція веде до того, що скоро так буде з людьми.

бути жінкою

туфельки лаконічно впали. дві класично чорні туфельки разом схилилися на один бік. одна біля іншої. так, наче ти їх скинула тою манерою навмисне, щоб все надалі було так само лаконічно, як і туфельки. далі квартирою можна збирати твої панчохи, вивернуті, прозорі і тонкі, зовсім хаотичні. вони вдало контрастять з лаконічними туфельками. плаття, кольору пурпурового оксамиту, на спинці крісла. сережки на кутику стола.
бо трохи хаосу речей, що пахнуть справжньою жінкою, збуджує.

про зламані нігті

зачепила ніготь і виламала до м'яса.
боліло. 

пройшов місяць і 5 днів. ніготь  виріс. такий як всі. ніби нічого не було. все гармонійно.

мені байдуже, що нігті інколи ламаються. я просто хотіла, щоб ти бачив мої руки красивими.

але ж ти не приїдеш

4А

- Сінгапур менший, ніж київська область. Там є насипні острови. Я там був. То столиця Угорщини.
- А я хотів в Росію їхати, а тепер не хочу.
- Ти хоча б в Ашан їздив?
- Ні.
- Як, Ростік?? Афігєть! Ти живеш чорно-білим життям!
- Я в Арсені був.
- В Марселі? Де то?
- В Арсені. То супермаркет. 

- Ах вон чо ти такі погані оцінки получаєш, тобі тре трохи вдохновєнія з закордонних країн.
- Я б в Англію хотів.
- Ти гониш, Ростік! То кожен би хотів! Подивитися на Біг Бен, Лондон. Та навіть Нью-Йорк!
- Добре бути багатою людиною. Можеш хоч шодня закордон літати.
- Як Янукович.

***

- Як це довго їхати в тій маршрутці...
- Ти ше не знаєш шо таке довго, Ростік! Прікінь як то їхати в маршрутці до Болгарії!

***

- Так прикольно поговорили! 

- Угу..

- Прикольніше в маршрутці стояти ніж сидіти. Ше й з другом своїм!

огірок

і вже коли я доїдала свій салат, я збагнула, що забула покласти туди огірок! 

а дехто все життя їсть його без огірків. і навіть не задумується щоб спробувати його туди покласти.

до-віра і після-віра

як думаєте, чому існує слово довіра, а післявіра ні?
мені ось здається, що колись давно його таки придумали. і навіть хотіли ним користуватися. але що ж таке та післявіра?
якщо довіра - те, що передує вірі, що дає їй шанс народитися, рости і бути сильною, то післявіра, мабуть, - стан, коли віра закінчується, існувати не може.


але як нема віри, то не допоможе ні довіра, ні те, що після, ні навіть те, що під час.

люди-проблеми і люди-рішення

ми сиділи в твоїй машині.
цілу ніч розповідали один одному свої теорії.

то була твоя. про людей-проблем і людей-рішення

цікаво мені: чи є людина-проблема-рішення?

якщо так, то я знаю двох таких.
вони сиділи тоді в твоїй машині і до ранку розповідали один одному свої теорії.

знаєш мам, я теж

в батьків є друзі. чудові люди. свого часу життя їх підняло високо, а потім кинуло дуже низько. мої батьки в той час допомогли їм в тому рості.

пораємося якось на кухні:

Мама: знаєш доню, люди говорять "а якби...", шкодують за свої вчинки чи дії, але якби мені зараз дали шанс повернутися і змінити щось, я б зробила все точнісінько так само. я ні про що не шкодую. і моє ставлення до них абсолютно не змінилося. бо для мене вони ті самі люди, які були.

***

знаєш мам, я теж.

про дорогу

колись ми  прийдемо в ту країну.
ту, де ми все зрозуміємо.
все, що було зроблено і ні.
те, що було сказаним і залишилось несказанним.
там ми зрозуміємо за що була та дорога ціна.

а може, коли ми туди прийдемо, ми зрозуміємо, що може й не треба все це розуміти.

тоді ми обіймемося.

вулиця імені мого блогу

люди, що люблять срібло

ти дивишся крізь скло.
воно прозоре.
тобі все видно.
людей. речі. світ.

але якщо його посріблити ззовні - буде дзеркало.
і ти будеш бачити тільки себе.

fuckти

• губи малюють червоною, щоб не видно було крові, до якої їх кусають

• дорога і дешева косметика тече однаково за сльозами

• психологічний біль триває лише 12 хвилин. усе інше - самонавіювання

лимонне дерево

мені було 4, коли ми переїхали. той день я вважаю закінченням свого дитинства.


мама принесла лимони. мені попалася кісточка. мама каже: посади. в тебе легка рука. що не запхаєш в землю, все росте.
посадила. продзьобався пагінець. почало рости деревце. росло як Антонич і його трава. а разом з ним і я.
виросло більше за мене. а які воно мало запашні листочки! я сиділа мала під ним і нюхала.  і знаєте що? я вірила, що ще трошки воно підросте і виростуть лимони. що почне плодоносити.


але дерево захворіло. листки втратили запах, стали липкими, почали скручуватися і опадати. а позаду були поцятковані чорними плямами.

ми його лікували. але.

загинув мій лимон.

а потім мама сказала, що воно не могло плодоносити. бо для цього треба щепити дерево.

тоді він загинув вдруге і назавжди.

записала в нотатці  "лимонне дерево", щоб не забути написати про нього нині. а телефон мене виправив: "лимон не дерево". отак от.

найбільше хобі моєї мами

деколи кажу Наті: розумієш, навіть коли я не погоджуюся з її точкою зору, знаю, що вона сама не до кінця з нею погоджується, навіть коли її аргументи слабкі і вона про це знає, все одно мене давить її думка! А знаєш чому? Бо все одно вона мені авторитет!

 а Ната мені: та вона мені авторитет, що про тебе казати!

Мама дуже талановита жінка.
Вона вишиває. Шиє. Вміло керує колективом. Дає безцінні поради. Розуміє.

Але є в неї одне найбільше хобі - вирішувати проблеми інших. Інколи вона переймається ними більше, ніж самі творці тих проблем. Жартую нині: мам, добре, що Бог тобі хоч трохи проблемних родичів послав, а то чиїми б проблемами ти переймалася:)
Шкода, що вони не цінують. Але мама б все одно продовжувала, навіть якби вони не цінували ще більше.

А ще вона сьогодні сама витягнула ту мальовану закордонну тарілку. Я прийшла на кухню і так здивовано дивлюся як вона стоїть на столі. Мама чітко читає на моєму лиці то запитальне задивування (вона  все і завжди і постійно чітко читає на моєму лиці) і каже: будемо сьогодні з неї їсти.

Мама:)

айк'ю

айк'ю з айфоном і аймаком. ай, який ти був солодкий. би.

якби:

• не шастав там похмільний 
• не просив ручки
• не дзвонив
• не писав
• не приїжджав
• не поїв кавою і чаєм з медом
• не розповідав
• не аналізував
• не обіймав
• не знайомив з друзями
• не обіцяв
• не обманював
• не брехав
• не дивився в очі

якби:

• не обростав своїми комплексами
• не користувався заяложеними збудованимивсвоїйголові принципами, які тебе гнітять, бо вже старі, але ти не можеш відмовити сам собі в них, айк'ю
• не показував нового
• не думав так як я
• не прикидався простим

якби:

• не дозволяв мені вірити в свою перфектність, якої не існує
• не витримував інтригу
• не бавився почуттями
• не казав пустопорожніх слів
• не вдавав, що нічого не робиш
• не вдавав, що не розумієш що робиться
• не боявся

якби:

• мав хоч краплю сміливості 
• просто сів і поговорив
• по-людськи пояснив

який ти мудак айк'ю,
ай К.Ю.

як розпізнати хороших людей:

Як розпізнати хороших людей: Відкиньте ліберальну догму, і очевидне виявиться істиною: хороших людей ми впізнаємо по обличчю. Цієї істини уникають і навіть сприймають її за несправедливість, але лиш тому, що ті, хто її заперечує, хочуть, аби про них судили із відредагованих історій, а не з тих очевидних фактів, що їхні очі захланні, а виглядають вони, як виродки.

Є ще й супровідна істина: обличчя один одного здаються виродкам хорошими, відтак вони тримаються купи. Це механізм, за яким формуються уряди, а також інші фанатичні угруповання і структури на кшталт комітетів.

Пам'ятайте: хороша людина зможе завдати шкоди лише власному життю. Не потрібно нічого більше, ніж бути хорошим, і ваше обличчя випромінюватиме це.

DBC Pierre

Отже, моя теорія не самотня.

на столі як в голові

Бардак? Ні. Але так думає мама. А я відповідаю їй словами Ейнштейна:  тільки дурням потрібен порядок, генії можуть володарювати над хаосом. Або: мам, це творчий безлад.

Бо це не бардак. Совкові традиції чистоти, як і багато іншого, вже не викорінити з голів покоління наших батьків.

На моєму столі лежить багато деталей, якими я користуюся щодня. Ну не можу я так, некомфортно мені, коли він стерильно порожній. "Мам, ну я ж тут живу" - знов кажу.

Вчора тато мив вікно. Приходжу додому, каже: "доню, я розбив одну річ з твого стола. Зачепив, поки мив вікно, вона впала і..."
 

Він підняв її, не викинув, поклав на стіл. Лежить там побита, дивиться і знає собі, що вже не стане цілою.


*****

Ти рідний, ти можеш заходити в мою кімнату і дивитися все, що лежить на столі. але ти дозволяєш собі більше: бути необережним. розбивати речі з мого стола.



Бо на столі як в голові. Як в серці.

треба вірити

"Потрібно завжди вірити одне одному, - сказав старий, - інакше існування втрачає сенс. Ти не можеш існувати, коли тобі не вірять."
Я не повірила, і тоді старий раптом розчинився у повітрі. Я дотепер іноді йому дзвоню, але він так більше ніколи й не з'явився. 

Катерина Бабкіна



Хто ті деміурги, що перше змушують нас вірити, потім самі не розчиняються і нам не дають?

Наталя

Наталя любить, коли її кличуть Наталка. Ще в школі, кожен, хто  це дізнавався, з усмішкою додавав Полтавка. Наталя каже, що так одного разу зробив навіть священик на сповіді.

Наталя любить допомагати людям, і в мене враження, що якби вона могла, то спасла б цілий світ.

Наталя любить себе недооцінювати і дуже природно і невимушено ставиться до власних  заслуг, на які дехто може витратити життя так і не сягнувши.

Наталя любить слухати, коли я її цитую, кажучи " пам'ятаєш, ти мені тоді сказала..." бо не пам'ятає.

Наталя любить розумні слова. Тому ще з часів, коли я була грубенька, знаю що таке еклектика, бо вона це написала в своєму творі з зарубіжної в 6 класі.

Наталя може, і то дуже легко може, загубити контактну лінзу або засунути її в око так, щоб ніхто не міг знайти.

Наталя може сама сидіти півгодини на лавці під своїм під'їздом і перейматися моїми проблемами.

Наталя може сказати "добре" і зробити по своєму.

Наталя може фантастично довго терпіти нестерпних людей і космічно миттєво вшивати наймиліших на світі.

Наталя може цілий день читати в бібліотеці, а цілу ніч танцювати в клубі на дискотеці.

Наталя може читати Ремарка цілодобово. А коли він закінчується, перейти на Хемінгвея.

Наталя може засинати на морській воді, коли я як дурна стережу її з берега.

Наталя може постійно бути моєю дитиною, а в моменти, коли дитиною роблюся я, ставати найкращою мамою.

Наталя може просто в очі сказати як їй страшно не подобається твоє плаття/музика/зачіска/щозавгодно.

Наталя може чекати, вірити, терпіти, пробачати і любити.

єдине, чого Наталя не може: перестати бути справжньою

Моя Наталка

про лінії і сніжинки

пам'ятаєте свій телевізор в дитинстві?
коли два наявних канали мого теледитинства, УТ-1 та УТ-2 (з вечірніми перебоями на 1+1) виключали і з'являвся той шум з різнокольоровими цятками, мені здавалося, що то стадіон, повністю засаджений людьми, які радісно випускають кульки в небо.
то був мій дитячий світ чи побічний ефект цієї картинки?

не знаю. але хочу, щоб в житті, як і в цій телевізійній випробувальній таблиці було багато кольору. різного. і людей, що можуть здаватися шумом, але насправді  радісно випускають кульки в небо.

демони моєї кухні

Сьогодні він повернувся.

Велика чорна паща, петля і червоне око. Поки він спить, його пронизливо червоне світіння ока спостерігає за тобою, чекає пробудження. А опісля відкриває свою пащу і ллє з неї шумним брудом їдкої суміші кольорів, що заповнює весь простір кухні.
Цікаво чи той маленький плетений нитками і квітами дзвоник, що стоїть в кутику кухні своєю аурою його переборе?

Ще школяркою я подарувала мамі того дзвоника. Він робить затишок в кухні. Він робить її місцем, де люди хочуть пити каву з розмовами і повертатися, щоб знов пити каву з розмовами.

А сьогодні родичі подарували мамі телевізор.

стиль "штиль"

Коли буря, я обираю штиль.

Бо риби, щоб вижити, пливуть проти течії.

і тут вона мене питає:

Які в них там, газові чи електричні плитки?
І я така [момент усвідомлення і риторична пауза]: не знаю

Як тонко всьо-такі, гаспада прісяжниє!

Мама! Знаєш, а все-таки добре, шо ти така, що всьо на світі просікаєш! І що мені то передалося з твоїм молоком. І може то часами буває дуже важко, але  воно й рятує іноді 

бо сьогодні рік від...

Кожен день - то рік від того, як... , рік до того, як...  і таке інше.
Але тут мені подобається інша тенденція. Наприклад: сьогодні 22 березня 2014 року, субота. 22 березня 2013 було в п'ятницю. Ніби нехитра штука, але за рік ми просуваємося вперед не просто на 365днів'я, але і на день тижня. Це так, для середньостатистичного оптиміста: щоб пам'ятати, що рух завжди йде вперед. Навіть коли ти лишаєш думку на минулому, а вона тебе лишає там само, бо прив'язана звивиною до твого мозку, бо твоя, пам'ятай, що ти на день попереду. Навіть коли минулого року ти хотіла іншого з іншими, а зараз так сидиш собі вдома і сама собі по-філософськи пояснюєш чому ти саме тут і саме зараз. Пам'ятай, що ти все одно на один з тих 7 рівних відрізків тижня попереду.

на вечерю буде риба

Цікаво, що вчора в книжці Джуліана Барнса ( тій, що дуже популярна і всім подобається більше, ніж Папуга Флобера, себто Історії світу в 10 1/2 частинах) я знайшла ще один термін-синонім до слова канібалізм - антропофагія. Як каже моя подруга - я твоя подруга:) Або: якщо ти прийшов на лекцію і почув там хоч одне мудре слово - ти прийшов не даремно. На лекції ми більше не ходимо, тому слова треба шукати деінде. 

Що хоч можна їсти, головне не їсти себе. Але нині я все ж трохи поантропофажу і з'їм на вечерю рибу.