про платівки

Ірина Францівна плавно переводила уроки сольфеджіо в музлітературні. І ми, п'ятеро її учнів, щопонеділка, коли всі нормальні діти дивилися мультики чи гасали з друзями в двориках, уважно спостерігали, як львівська пані дуже польського походження, покінчивши з домінатсепт та квартсекстакордами (отой "секс" в акорді завжди усміхав чоловічу сторону нашого підліткового класу), витягає старого складного грамофона, дістає платівку, потім теракотову шматинку і тре. спершу поверхню, потім платівку. потім налаштовує голку і швидкість її дряпу платівкою. то була не частина уроку і навіть не церемонія. то був процес!
ви чули коли-небудь, як звучить стара платівка? інколи мені забувалося в голові про класику, яку я мала вчувати між рипу і потріскування голки на вінілі. і ніхто з дітей не створював шуму. може, тому, що його в достатній кількості створював той Агрегат. а може тому, що я не помічала його. тобто нічого, окрім однієї деталі.

я чула який він нерівний, той видобутий з вінілу звук.
нерівність так дратувала, що виходом було або крикнути або зануритися в думки настільки, що в тій же нерівності я починала бачити її суть. я дивилася на Францівну і бачила, що вона хоче жити в Польщі зі своїм кавалером. я дивилася на того свого одногрупника-єгову і бачила, що він хоче піти. з уроку, з музичної, з себе. і на його молодшого брата-посміхасика, який нічого не хоче. його роль - бути посміхасиком. на Богдана, шрам розірваної губи якого назавжди поселив на його обличчі запитальний слід, який дзеркалив в очах. тоді мене знову починав витягати той огидно викривлений голкою по вінілі звук.

якщо прийдеться колись це почути - благаю, затуліть вуха. він кличе бачити мінорне. та й взагалі, затуляйте вуха, коли валить фальш.

і крутіть платівку свого життя рівно. так, щоб голка не зіскакувала і не створювала шуму. а лише чистий звук.