моделі

Ви бачили фільм Inception з ДіКапріо? От і я будую моделі. В голові. Але часто постачальники будматеріалів - критично ненадійні люди. І мої моделі стають непридатними руїнами. То складний процес.

Це як  оболонки, що вже отримали шанс на існування, але ніхто не знає чого і кому не вистачило, щоб вони перемістилося в світ, де їм мало бути місце.

Воно то все людське. Минає, тобто. Лиш одне зле. Те, що моделі залишаються в Чорному Портфоліо, яке щоразу приходиться переглядати, коли подаєш на нову позицію

про платівки

Ірина Францівна плавно переводила уроки сольфеджіо в музлітературні. І ми, п'ятеро її учнів, щопонеділка, коли всі нормальні діти дивилися мультики чи гасали з друзями в двориках, уважно спостерігали, як львівська пані дуже польського походження, покінчивши з домінатсепт та квартсекстакордами (отой "секс" в акорді завжди усміхав чоловічу сторону нашого підліткового класу), витягає старого складного грамофона, дістає платівку, потім теракотову шматинку і тре. спершу поверхню, потім платівку. потім налаштовує голку і швидкість її дряпу платівкою. то була не частина уроку і навіть не церемонія. то був процес!
ви чули коли-небудь, як звучить стара платівка? інколи мені забувалося в голові про класику, яку я мала вчувати між рипу і потріскування голки на вінілі. і ніхто з дітей не створював шуму. може, тому, що його в достатній кількості створював той Агрегат. а може тому, що я не помічала його. тобто нічого, окрім однієї деталі.

я чула який він нерівний, той видобутий з вінілу звук.
нерівність так дратувала, що виходом було або крикнути або зануритися в думки настільки, що в тій же нерівності я починала бачити її суть. я дивилася на Францівну і бачила, що вона хоче жити в Польщі зі своїм кавалером. я дивилася на того свого одногрупника-єгову і бачила, що він хоче піти. з уроку, з музичної, з себе. і на його молодшого брата-посміхасика, який нічого не хоче. його роль - бути посміхасиком. на Богдана, шрам розірваної губи якого назавжди поселив на його обличчі запитальний слід, який дзеркалив в очах. тоді мене знову починав витягати той огидно викривлений голкою по вінілі звук.

якщо прийдеться колись це почути - благаю, затуліть вуха. він кличе бачити мінорне. та й взагалі, затуляйте вуха, коли валить фальш.

і крутіть платівку свого життя рівно. так, щоб голка не зіскакувала і не створювала шуму. а лише чистий звук.

Big Bo

Я впізнала тебе ще з ескалатора, що підіймав мене в зал очікування внутрішніх рейсів. Ти сидів такий великий і смішний в тій шапці. Нас чекав політ в столицю. А потім в ще одну. В літаку нам попалися полярні місця А-F. І нікого поміж. Ти виглядав дуже безтурботним, хоч тепер я знаю, що то було не так. А я намагалася запакувати всі трабли, які завжди ясно читабельні на виразі мого обличчя, в маленьку коробочку і залишити її десь понад хмарами. Я читала. З твого полюсу почулося моє ім'я. Я повернула голову - ти усміхнувся і кинув мені цукерку. Я усміхнулася. Тоді я зрозуміла, що ти крутий чувак!
Тримайся там, Фаш! І Карабах і Грузія біля твоїх ніг! І Путін все ще х**ло:) і вибач! наступного разу я обов'язково вислухаю ту історію про москаля. В ідеалі десь в Яремче :)
Попутного вітру на кавказьких дорогах! Слава Україні!

бо не існує ідеального світу

Бо не існує ідеального світу.
Де ти живеш не в холодній країні, а тій, що поруч.
Де не я за тобою, чи ти за мною, а ми разом.
Де жоден з вас не виявився б паскудою.

Бо наш світ той, де мама полюбила тата, а не тих кращих, що були до нього.
Де я для тебе красива, а для себе - купка недоліків.
Де жодного ходу наперед невідомо, а я продовжую спотикатися.

Де... Де?

Аеропортове 2

До твого відльоту залишалося 2 години. Таксі чекало на задощеній східній вулиці, ти щось заклопотано шукав в рюкзаку. Всі довкола метушилися. Ти обняв мене сонну. Було сумно. Невимовно. Я змогла лише встати навшпиньки, щоб ти поцілував мене востаннє і вимовити тільки те, що заплачу, коли ти поїдеш.
А ти приклав великі пальці до кутиків моїх губ і розтягнув їх в усмішку. І сказав, що хочеш, щоб вона там залишалася.


Ти одягнув мені усмішку. Спершу на обличчя, а тепер і на спогад

Мандрівка

Мандрівка передбачає дорогу. Дорога передбачає її спосіб. Ти можеш полетіти. А як не полетіти, то попливти. Але літати і плавати треба вміти. Тому ти можеш поїхати. Якщо вже винайшов своє колесо. А як ні, то іди. Але може не стати сили і терпіння.

Так от, бувають такі мандрівки, мандрівки життя. В них ти летиш, пливеш і їдеш. Так було в моїй Індії. Так буде в моєму житті.

Аеропортове

Ми їхали в аеропорт. Ти тримав мою руку. Ми говорили про політики наших двох країн третьою мовою. Ти мені співав, а я просила бути обачнішим на дорозі.  Ти усміхався, цілував і запевняв, що нема за що хвилюватися. І далі співав. Потім ти сказав, що часто береш з собою кілька жакетів, бо не можеш вибрати одразу.

Тоді я сміялася. А зараз думаю: може це було не про жакети?

гра "Змії та драбини"

"Кожна гра має свою мораль; а гра "Змії та драбини" як жодне інше заняття, виявляє одвічну правду: на кожну драбину, яку ви подолали, припадає змія, що чекає ось-ось, за рогом; і за кожною змією вас чекає якась драбина - як винагорода. Але тут криється більше, ніж може здаватися на перший погляд, не просто правила батога і пряника; бо гра передбачає неодмінну двоїстість речей, дуалізм злетів і падінь, добра і зла; тверда раціональність драбини компенсує магічну звинність змії; у протистоянні людини і змії ми можемо бачити метафору всіх мислимих протилежностей: Альфа і Омега, батько і мати... але я в дуже ранньому віці зауважив, що грі бракує одного важливого наміру, а саме - застосування двозначности, оскільки можна звалитися додолу з драбини, і піднестися до найвищого тріумфу завдяки зміїній отруті...
Змія може прийняти безліч несподіваних форм. 
Але на кожну драбину припадає змія. І на кожну змію припадає драбина."

Салман Рушді "Опівнічні Діти"

зіграємо?

коли люди інакші?

тоді, коли їх по двоє

в автобусі їх було двоє. один був її сином, другий мав той самий діагноз з народження, що і я
в центрі двічі перетнулися з нею на двох вулицях
двічі притворництво, що двічі не знайомі
дві дівчинки були близнятками
а ще дві - красивими
з двома пакетами овочів
двічі не поклала огірок в салат
дві розетки працювали, коли пробки вибило


зарядне згоріло, а телефон вижив.
світла не було, я прийняла душ зі свічкою.

вітер в голові

вітри моєї голови жорстокі. вони дмуть поволі і видається, що тебе огортає теплом. інколи їх можна сплутати з вітрами надій чи навіть вітрами змін. але це омана. це жорстокі обурливо облудливі вітри.

коли я сиджу на березі свого маленького, нікому невідомого океану, будую піщані замки, вони прилітають і без мого дозволу починають їх поволі роздувати. вони руйнують те, що їм не належить. те моє цінне, що для них не має жодного значення. вони непомітно видувають мені з-під ніг опору і я падаю. в рани на колінах набивається пісок і я довго вимиваю його звідти сльозами. бо морський пісок не піде за прісною водою.
а ті далі кружляють і далі огортають теплом і оманою, видуваючи те, що їм не належить.

але все так не буде. колись з моєї голови їх видує вітер, що константно крутитиме млини моєї свідомості.

пустопорожні вітри могли робити зі мною все, що їм заманеться. але вони підуть. бо не зуміли головного: скористатися законом збереження енергії.

феномени моєї голови

я плутаю на письмі букви б і д
мені однаково звучать назви міст Ужгород і Чернівці
і прізвища Ніцше і Фрейд
я не розрізняю вправо і вліво, і правильно можу показати напрямок тільки рукою

це не означає, що так завжди. але, щоб правильно сказати, перед цими штуками мені треба задумуватися і сконцентруватися, хоч так би не мало бути.

чому так сталося? бо колись я навмисне переставила ручку з лівої руки в праву.

речі і люди

в мене був механічний олівець

мама подарувала

знайшла його і подарувала мені

ну і був він в мене років 10. бездоганний пишучий предмет!

якщо б колись мене спитали про річ, до якої я прив'язана - я б відповіла: мій синій механічний олівець!

одного разу він загубився. то був шок для 3-курсниці Роксолани! але виявилося, що його ненавмисне взяла однокурсниця і він знову належав мені.

потім він пропав по-справжньому. пропав і взяв з собою всі ручки, фломастери і олівці. а разом з ним пропала й та прив'язаність. нема більше моєї прив'язаності до речей. крапка.

так от, тенденція веде до того, що скоро так буде з людьми.

бути жінкою

туфельки лаконічно впали. дві класично чорні туфельки разом схилилися на один бік. одна біля іншої. так, наче ти їх скинула тою манерою навмисне, щоб все надалі було так само лаконічно, як і туфельки. далі квартирою можна збирати твої панчохи, вивернуті, прозорі і тонкі, зовсім хаотичні. вони вдало контрастять з лаконічними туфельками. плаття, кольору пурпурового оксамиту, на спинці крісла. сережки на кутику стола.
бо трохи хаосу речей, що пахнуть справжньою жінкою, збуджує.

про зламані нігті

зачепила ніготь і виламала до м'яса.
боліло. 

пройшов місяць і 5 днів. ніготь  виріс. такий як всі. ніби нічого не було. все гармонійно.

мені байдуже, що нігті інколи ламаються. я просто хотіла, щоб ти бачив мої руки красивими.

але ж ти не приїдеш

4А

- Сінгапур менший, ніж київська область. Там є насипні острови. Я там був. То столиця Угорщини.
- А я хотів в Росію їхати, а тепер не хочу.
- Ти хоча б в Ашан їздив?
- Ні.
- Як, Ростік?? Афігєть! Ти живеш чорно-білим життям!
- Я в Арсені був.
- В Марселі? Де то?
- В Арсені. То супермаркет. 

- Ах вон чо ти такі погані оцінки получаєш, тобі тре трохи вдохновєнія з закордонних країн.
- Я б в Англію хотів.
- Ти гониш, Ростік! То кожен би хотів! Подивитися на Біг Бен, Лондон. Та навіть Нью-Йорк!
- Добре бути багатою людиною. Можеш хоч шодня закордон літати.
- Як Янукович.

***

- Як це довго їхати в тій маршрутці...
- Ти ше не знаєш шо таке довго, Ростік! Прікінь як то їхати в маршрутці до Болгарії!

***

- Так прикольно поговорили! 

- Угу..

- Прикольніше в маршрутці стояти ніж сидіти. Ше й з другом своїм!

огірок

і вже коли я доїдала свій салат, я збагнула, що забула покласти туди огірок! 

а дехто все життя їсть його без огірків. і навіть не задумується щоб спробувати його туди покласти.

до-віра і після-віра

як думаєте, чому існує слово довіра, а післявіра ні?
мені ось здається, що колись давно його таки придумали. і навіть хотіли ним користуватися. але що ж таке та післявіра?
якщо довіра - те, що передує вірі, що дає їй шанс народитися, рости і бути сильною, то післявіра, мабуть, - стан, коли віра закінчується, існувати не може.


але як нема віри, то не допоможе ні довіра, ні те, що після, ні навіть те, що під час.

люди-проблеми і люди-рішення

ми сиділи в твоїй машині.
цілу ніч розповідали один одному свої теорії.

то була твоя. про людей-проблем і людей-рішення

цікаво мені: чи є людина-проблема-рішення?

якщо так, то я знаю двох таких.
вони сиділи тоді в твоїй машині і до ранку розповідали один одному свої теорії.

знаєш мам, я теж

в батьків є друзі. чудові люди. свого часу життя їх підняло високо, а потім кинуло дуже низько. мої батьки в той час допомогли їм в тому рості.

пораємося якось на кухні:

Мама: знаєш доню, люди говорять "а якби...", шкодують за свої вчинки чи дії, але якби мені зараз дали шанс повернутися і змінити щось, я б зробила все точнісінько так само. я ні про що не шкодую. і моє ставлення до них абсолютно не змінилося. бо для мене вони ті самі люди, які були.

***

знаєш мам, я теж.

про дорогу

колись ми  прийдемо в ту країну.
ту, де ми все зрозуміємо.
все, що було зроблено і ні.
те, що було сказаним і залишилось несказанним.
там ми зрозуміємо за що була та дорога ціна.

а може, коли ми туди прийдемо, ми зрозуміємо, що може й не треба все це розуміти.

тоді ми обіймемося.